Реанімація

Сторінка 4

Реанімацію проводять до віднов­лення серцевої діяльності, після чого хворого поміщають у відділення реа­німації й інтенсивної терапії. Якщо ж, незважаючи на всі перераховані вище засоби, на ЕКГ протягом 30 хв визна­чається пряма лінія (асистолія), сер­цево-легеневу реанімацію слід вважа­ти неефективною, і її припиняють.

Слід пам'ятати, що після перене­сеної зупинки кровообігу треба особ­ливо уважно спостерігати за основ­ними життєво важливими системами та органами (ЦНС, серцево-судинна, дихальна, печінка, нирки тощо).

Найчастіше після зупинки кро­вообігу порушується функція ЦНС. Це пов'язано з високою чутливістю клітин мозку до гіпоксії і невід­повідністю між високими енергетич­ними вимогами мозку і його низь­кими енергетичними резервами, що призводить до швидкого порушення всіх енергозалежних процесів, а саме, до паралічу іонних насосів, які пот­рібні для підтримки трансмембран­ного градієнту концентрації іонів. Тому наслідки реанімації часто виз­начаються оборотністю змін у ЦНС. Прогноз найбільш сприятливий у хворих з короткочасною непритом­ністю. Він стає сумнівним за трива­лого коматозного стану і несприят­ливим у разі відсутності захисних реакцій понад 48 год.

У разі успішного оживлення зви­чайно спостерігається швидкий пере­хід від стану глибокої коми до стану приглушення і, нарешті, до опритом-нення. Тобто відновлення функції мозку розвивається у зворотному напрямку.

Якщо хворий довго не виходить із стану непритоми, основну увагу при­діляють заходам з відновлення функ­ції ЦНС. З цією метою проводять ком­плекс лікувальних заходів. Продов­жують ШВЛ чистим киснем у режимі гіпервентиляції із зниженням РаСО;

до ЗО—35 мм рт. ст., бо гіпокапнія зумовлює спазм судин і тим самим сприяє зменшенню набряку мозку.

Обов'язковим при набряку мозку є введення глюкокортикоідів (преднізо­лону у дозі 300—500 мг на добу).

З метою дегідратації призначають внутрішньовенне 20 % розчин маніту (з розрахунку 1—2 г/кг), внутрішньо­венне або через зонд у шлунок уво­дять гліцерин (1—2 г/кг) чи сечогінні препарати (фуросемід — по 40—60 мг, урегіт —по 50—100 мг).

Під час дегідратаційної терапії слід підтримувати помірний негативний вод­ний баланс. Це робиться для того, щоб лікворний тиск не перевищував 100— 120 мм вод. ст. і не падав нижче за 20—30 мм вод. ст., оскільки лікворна гіпотензія також негативно позначаєть­ся на відновленні функції ЦНС.

При судомах і руховому збудженні показано вводити такі препарати: долан-тил, аміназин, дипразин, седуксен, димедрол, барбітурати внутрішньовенне.

Мозковий кровообіг стимулюють уведенням судинорозширюючих за­собів (еуфілін, кавентон), препа­ратів, що поліпшують реологічні вла­стивості крові (реополіглюкін) і зни­жують її згортання (гепарин).

Для поповнення енергетичних ресурсів і інтенсифікації обмінних процесів у ЦНС призначають розчини глюкози (5— 10 %) з інсуліном, а також вітамінні пре­парати, зокрема піридоксин, ціа-нокобаламін, аскорбінову кислоту.

Ефективні препарати з групи но-отропів (ноотропіл, пірацетам).

Враховуючи можливість вторинного погіршення неврологічного статусу, слід навіть за найсприятливішого і швидкого перебігу відновного проце­су обмежувати рухову активність хво­рих (протягом 10—12 діб) і виписува­ти їх не раніше як через 2 або й 3 тиж після клінічної смерті й реанімації.

Ускладнення, що пов'язані з серцево-легеневою реанімацією

Під час закритого масажу серця нерідко виникають переломи ребер. Звичайно вони бувають поперечними в ділянці III—IV міжребер'я по середин­но-ключичній лінії або в місці з'єднан­ня ребер з грудниною.

За множинних переломів ребер об'єм легень зменшується через деформацію грудної клітки. При цьому на передній і задній поверхнях серця виникають дрібні крововиливи, які зливаються в місцях, що відповідають ділянці стис­кання серця між грудниною і хребет­ним стовпом.

Рідше спостерігається пошкодження печінки, селезінки; підшлункової зало­зи, що завжди супроводжується клінічно недіагностованим гемоперитонеумом.