|
Сторінка 6 ціна „франко-завод" — це фактично відпускна ціна виробника; покупець сам оплачує усі витрати, пов'язані з доставкою;
ціна „франко-перевізник" (місце зазначене) означає, що зобов'язання продавця щодо доставки вважається виконаним після передання товару під відповідальність перевізника, названого покупцем, у погодженому місці;
ціна „франко-кордон" містить у собі всі витрати, пов'язані з доставкою товару до кордону між державами, якщо товар експортують;
ціна „франко-склад споживача" означає максимальні зобов'язання продавця і до неї входять усі витрати, пов'язані з доставкою, страхові збори і мито (при експорті товару). Методи ціноутворення
Після визначення цінових стратегій можна переходити до вибору моделі й конкретного методу розрахунку ціни. У практиці ціноутворення використовують різноманітні методи визначення вихідної ціни на товари, які можна об'єднати у три базові моделі, відповідно до факторів, що визначають цінову політику фірми:
1) модель ціноутворення, що ґрунтується на витратах виробництва;
2) модель ціноутворення, що ґрунтується на попиті;
3) модель ціноутворення, що ґрунтується на конкуренції.
Використання будь-якої з цих моделей передбачає урахування факторів, які покладено в основу двох інших моделей. Так, якщо використано витратну модель, визначену ціну на товар доцільно скоригувати з урахуванням ринкового попиту на цей товар і цін на товари конкурентів.
Кожна модель містить конкретні методи ціноутворення. Розглянемо найпоширеніші з них.
Метод надбавок
Цей найпоширеніший метод ціноутворення належить до витратної моделі. Згідно з цим методом ціну товару визначають додаванням до витрат на його виробництво і збут певної надбавки.
Існує два способи визначення цієї надбавки і внесення її у ціну товару.
1) Розрахунок здійснюють, виходячи із собівартості продукції:  ,
де S – собівартість товару
Hs – надбавка у відсотках до собівартості
2) Розрахунок роблять, виходячи з бажаного доходу з обороту (ціни продажу):  ,
де HЦП – надбавка у відсотках до ціни продажу
Загалом надбавки вищі для товарів із великими витратами на складування та зберігання і уповільненим обігом.
Виникає запитання: чи доцільно використовувати в ціноутворенні тверді надбавки? Найчастіше відповідь негативна, оскільки при тому не враховують поточні зміни попиту й конкурентне оточення. Це означає, що використання твердих надбавок доволі часто веде до неоптимальних цінових рішень.
І все ж даний метод дуже популярний з огляду на декілька причин:
§ по-перше, він простий у використанні, адже фірма значно більше знає про власні витрати, ніж про ринковий попит;
§ по-друге, якщо всі виробники галузі застосовують саме цей метод, то ціни на їх товари будуть близькі, і цінова конкуренція не набуде жорстких форм;
§ по-третє, багато виробників і споживачів вважає, що метод середніх надбавок найбільш коректний і не дає можливості кожній із сторін збагачуватися за рахунок іншої.
Найбільшого ефекту від використання цього методу можна очікувати, якщо брати середні надбавки по галузі лише за орієнтир, а далі ціну коригувати з урахуванням кон'юнктури конкретного ринку.
Метод забезпечення цільового прибутку на інвестований капітал
Він також належить до витратної моделі ціноутворення. Фірма прагне встановити таку ціну, яка дасть їй змогу покрити всі витрати й отримати заплановану норму прибутку на інвестований капітал.
Ціну розраховують за формулою:  ,
де S — собівартість одиниці продукції;
Нпр — запланована норма прибутку на інвестований капітал у відсотках;
Кінв — величина інвестованого капіталу;
Nпл — запланований обсяг виробництва і збуту продукції.
Однак, використовуючи цей метод, слід пам'ятати, що значні відхилення фактичних обсягів збуту від запланованих суттєво вплинуть на величину норми прибутку на капітал. Тому фірмі треба проводити аналіз беззбитковості, який розглянемо в кінці цього параграфа, оскільки його варто виконувати і при використанні інших методів ціноутворення.
|
Сайт
