Розвиток хірургії в україні

Сторінка 3

У 1865 p. відкрито університет в Одесі.

Через шість років після заснування у Київському університеті було відкри­то медичний факультет. Організовано терапевтичну і хірургічну клініки на 20 ліжок кожна, що відразу позитивно позначилося на діяльності новостворе-ного факультету. А найголовніше — провідні кафедри медичного факульте­ту очолили видатні вчені.

Протягом 48 років кафедру хірургії на медичному факультеті при Київ­ському університеті очолював учень М. Пирогова В. Караваєв.

У співдружності з В.Караваєвим пра­цював талановитий хірург і вчений Ю. Шимановський, який викладав хі­рургічну анатомію і оперативну хірургію.

Серед керівників хірургічних кафедр Київського університету слід назвати М. Волковича. Він був організатором і головою Київського хірургічного то­вариства.

Широко відомим став вихованець Харківського університету хірург-нова­тор Аполінарій Підріз. Він був піоне­ром хірургії серця. А.Підріза слід вва­жати одним із зачинателів поєднання асептики і антисептики.

На медичному факультеті Одеського університету працювали такі видатні вчені-хірурги, як К. Серапін, М. Ли-сенков, К. Сапєжко, А. Щоголів.

Після 1917 p. в Україні розгортається будівництво мережі лікувальних і про­філактичних закладів. Після закінчен­ня громадянської війни особливу увагу було звернено на організацію хірургіч­ного обслуговування шахтарів Донбасу, працівників у галузі важкої промисловості Дніпропетровщини, Кривого Рогу і насамперед — на організацію травма­тологічної допомоги. Щодо цього про­відна роль належить Харківському ортопедо-травматологічному інститу­тові. Він на тривалий час стає мето­дичним центром з організації травма­тологічної допомоги в Україні.

Значну роботу проведено в країні з організації невідкладної медичної допо­моги, зокрема при хірургічним захво­

рюваннях. Уже в 30-х роках ця справа у великих містах і промислових центрах була на високому рівні. У повоєнні роки особливу увагу приділено органі­зації такої допомоги в районах. Тут створено хірургічні відділення на чолі з кваліфікованими хірургами. У разі складного щодо діагностики чи опера­тивного лікування захворювання ра­йонний хірург мав можливість через санітарну авіацію запросити консуль­танта з обласного центру чи відправити хворого у спеціалізований заклад.

У 1930 p. у Харкові, а в 1934 р. у Києві було організовано інститути переливання крові. У них розроблялися проблеми консервування крові, вивча­лися терміни життєздатності еритро­цитів, лейкоцитів, уперше встановле­но важливість визначення резистент­ності еритроцитів як біологічного кри­терію збереження консервованої крові.

У країні організовуються нові хірур­гічні школи, пов'язані з іменами таких видатних хірургів, як М. Волкович, О. Кримов (мал.6), 0.0. Вишневсь-кий, Б.В. Петровський, І. Їщенко, М. Коломийченко та ін.

Українські хірурги поряд із хірурга­ми інших національностей брали актив­ну участь у героїчній боротьбі нашого народу з фашистською Німеччиною. Завдяки їхній самовідданій праці 72 % поранених вдалося повернути в ряди бійців. Організація медичної допомо­ги проводилася на фронтах за етапним принципом, уперше розробленим в період першої світової війни професо­ром військово-медичної академії у Ле­нінграді В. Оппелем.

У роки Великої Вітчизняної війни ви­датну роль у керівництві хірургічною ро­ботою відіграли головний хірург Радян­ської Армії М.Бурденко, Радянського флоту — Ю. Джанелідзе, фронтів і армій — М. Єланський, П. Купріянов, М. Ахутін, С. Банайтіс, І.М. Їщен­ко. Проте основний тягар праці винес­ли на своїх плечах тисячі рядових ме­диків, які під обстрілом ворога вико­нували складні хірургічні операції. Сотні тисяч поранених зобов'язані своїм життям саме цим мужнім людям.

Важливу роль у діяльності воєнно-санітарної служби, в організації ліку­вання та обслуговування поранених відіграли радянські жінки (40% фрон­тових лікарів, 43% фельдшерів, 40% санінструкторів та санітарів).

Було нагромаджено великий досвід у різних галузях воєнної медицини.